Миколаївщина виростила справжніх чоловіків: мужніх, сильних, відважних. Одному з таких, юному захисникові України з села Михайлівка Миколаївського району, присвячена розповідь Юлії Ткач, головного редактора газети «Маяк».  На перший погляд, Євген Демець звичайний юнак. Працює на будівництві, грає у футбол, планує одружитися на коханій дівчині та створити сім’ю.

Мені повідомили, що на інтерв’ю прийде один з тих бійців, котрі захищали ДАП. Майбутній співрозмовник уявлявся суворим чоловіком за тридцять. І я аж ніяк не очікувала побачити білявого усміхненого хлопця у спортивному костюмі. Однак, як тільки він починає говорити, одразу впізнаєш ту особливу манеру розмови, притаманну людям, котрі довгий час щодня дивилися в очі війні. Тепер це видають їх власні очі.

Євген (позивний «Німець») – мій одноліток, народився та виріс у Михайлівці. За той час, що більшість молодих людей закінчує виші, починає вибудовувати кар’єру, створює сім’ї, він встиг побачити і зробити те, що іншим навіть уявляти не хочеться. 5 років у Збройних силах, більше 2-ох з них — у зоні АТО.

 Фото з архіву Євгена

У 2012 році Євген пішов на строкову службу, потрапив до легендарної 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Після закінчення «строчки», у 2013 році, підписав контракт і залишився у ЗСУ. Тоді ніхто гадки не мав, що зовсім скоро буде війна і страшні сухі повідомлення про втрати по телевізору.

Коли ж це сталося, хлопець разом з товаришами по службі потрапив у зону АТО. Одними з перших. Незабаром бійці опинилися в Ізваринському котлі. Перед українською армією стояло завдання відновити контроль над ділянкою державного кордону Ізварине — Кумачове та перерізати маршрути забезпечення збройних формувань противника.

Наші зазнали поразки. Втрати у битві в прикордонній смузі сягнули кількох сотень чоловік -загиблими, пораненими, полоненими та зниклими без вісти. Ті, кому пощастило вирватися з оточення, повернулися додому. Серед них – і Євген.

Далі проходив службу на посаді головного сержанта взводу в батареї протитанкових керованих ракет. Завданням «Німця» було обороняти підходи до Донецького аеропорту на позиції «Зеніт». Йшли запеклі бої як в самому ДАПі, так і біля нього. «Зеніт» же — чи не найнебезпечніше місце поблизу аеропорту — до терміналів менше двох кілометрів.Котлового забезпечення (тобто готової їжі або продуктів) не було через відсутність підходів для постачання. Бійці місяць трималися на сухпайках, харчуватися якими за нормами дозволяється до трьох діб.  

— Бабуся розповідала мені про війну 41-45 років. Тоді якось не вірилось, що це може бути з нами. Багато моїх товаришів і знайомих не повернулися з Донецького аеропорту. Побачивши, як йде ця неоголошена війна, я зрозумів для себе, що важливішого за рідних і коханих в житті нічого немає.

Євген вже звільнився з лав Збройних сил. Зараз працює будівельником у Миколаєві, продовжує грати у футбол в складі команди «Степове — Михайлівка» (яка, до речі, цього року стали чемпіонами району та володарями кубку).

ФК «Степове — Михайлівка» Маяк.Media

Каже, що життя після п’яти років армії дуже змінилося, головне — стало спокійним і стабільним.

— Рідні були не проти, що я вирішив звільнитися з ЗСУ. В першу чергу — мама, яка виховувала мене, недосипала, коли я був маленьким. І так само не могла спокійно спати, коли я служив.

Уявити через, що пройшла родина Євгена дуже важко. Адже боронив Україну не тільки він, а й його старший брат Андрій — батько трьох маленьких дітей. Він потрапив у першу хвилю мобілізації і також служив у легендарній 79-ці.

У «Німця» багато нагород, серед них – орден «За мужність» ІІІ ступеню та нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту».

— Хочу сказати, що непроголошена війна не варта ані грошей, ані нагород. Але прийде час, коли ми всі візьмемо зброю в руки і будемо захищати нашу рідну землю.

Юлія Ткач, газета «Маяк»